Творчіть Лілії Черненко з Прилук. Пробач
Я тобі вірю: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю… Ні, ні… Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить…
***
Читання вихідного дня. Пробач
Для декого телефон – щось таке особливе, тепле. Як друг, якого можна обняти, притиснути його знайому руку до щоки й вуст. Чи як гніздо з пташенятами, на яке дивишся із замилуванням і посміхаєшся… Вона ж дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші та спокою… І він скрикнув, задзеленчав.
– Так, я тебе впізнала… О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче – першої полуниці: вона ж страшенно дорога, а ти не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною… Ти помиляєшся: я – не дитя, а доросла, самостійна жінка… У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася… До чого тут лікарня? Я вже давним-давно з неї виписалася, кому б, як не тобі, знати про це… Я давно вже від’їлася, стала неймовірно товстою і гарною… Ніяких замовлень я робити не буду. Мені нічого не треба. Досить того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак, і ти притягнув мені його наступного дня. Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойдається в гамаку у власній квартирі на четвертому поверсі й дивиться по телевізору новини. Добре, що я нічого не кажу тобі про слонів… Я ж у захваті від слонів: вони великі та добрі. Я дещо дивна? Хіба що ледь… Ні, сьогодні я не така божевільна, як минулого тижня. У мене все в нормі… Чого б це мені не брати трубку? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш… У курсі, у курсі… Ти б відразу вирішив, що зі мною щось трапилося, і відразу ж примчав би… Заспокойся, я тут, я жива, усе нормально. Не чіпай мою самотність – вона мені подобається… Ти помиляєшся, я маю з ким поговорити… Ну, мало з ким… З речами… Вони у мене всі живі: подушки, сукні, тарілки… Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую по всій квартирі. Такі в нас розваги… У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря… Суцільна психіатрія…
Я – нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Друже мій, я не належу нікому… Хіба мова йде про вдячність чи невдячність? Ти ж знаєш, як я ціную тебе… Знаю, знаю… Не дорікаєш, не ображаєшся, чекаєш… Знаю… Знаю… Мені здається часом, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. З того часу ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а ти знову доганяєш… Ти повсюди, куди я не піду… Я лежу під крапельницею в лікарні, а ти сидиш поруч… Я йду по хліб, а ти – назустріч, уже несеш мені мій хліб… Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом… О! Я добре пам’ятаю той бал. Це був справжній ситцевий бал – тоді модним вважався ситець, усі втратили глузд від нього й нашили з нього випускних суконь. Інститут перетворився на розквітлий луг… Але це було так давно, аж у часи льодовикового періоду… З тих пір стільки всього сталося… Я постаріла, ти посивів… Ні, безумовно, ні… Я тобі вірю: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю… Ні, ні… Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить… Немає ніяких образ… Ні на кого, друже мій… Я ж їх не збираю, я не копилка з мідяками… Заспокойся, будь ласка… Так, мені телефонували з тієї фірми… Якийсь оксамитовий баритон… Маклер, брокер – не відаю, як він там зветься… Мені здається, що ти поспішаєш з цими обмінами… Баритон обіцяв усе владнати, підшукати підходящий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють. Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, – звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше за допомогою якої-небудь банальної тьоті Люсі, доброї знайомої. Знаєш, не з’їжджаймося поки що… Це все не так просто. Я звикла існувати в займеннику «я». «Ми» – я цього собі не уявляю… Бути щасливим – доволі складна штука… Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть і не чекаєш… Добраніч… Не сумуй, будь ласка!
Вона поклала слухавку й поглянула на того, який сидів у кріслі навпроти.
– Пробач, любий…
Лілія Черненко, м.Прилуки
